Влада не розуміє природи україно-російської війни

В останній тиждень особливо актуалізувались процеси пов’язані із урегулюванням україно-російської війни на Донбасі. З 2015 року українська влада створювала систему  міжнародної протидії російським планам завершенням війни. В цілому, це вдавалось робити, хоч і не без проблем. Нова адміністрація вирішила пришвидшити процес. Це відповідало як і обіцянкам Президента В.Зеленського так і очікуванням суспільства. Проте, для успішного урегулювання мало бажання однієї сторони, потрібно, щоб подібну волю демонструвала і інша. І що не менш важливо – потрібно, щоб українська влада мала чітке бачення як реалізувати свою стратегію щодо Донбасу відстоюючи національні інтереси і не йдучи на неприпустимі компроміси. А судячи з останніх рухів президентської команди в них не має не те, що стратегії, в них цілком серйозні проблеми із розумінням національних інтересів України і відсутні будь-які реперні точки, які не можна переходити за жодних обставин.

  • Підтримка так званої «формули Штайнмайєра» – саме по собі підписання Л.Кучмою листа на адресу ОБСЄ щодо погодження на формат політичного урегулювання запропонований колишнім міністром закордонних справ Німеччини, не несе надто великих загроз. Кучма не є офіційним представником влади уповноваженим на підписання міжнародних зобов’язань від країни Україна. Політична частина урегулювання через вибори та особливий статус для окупованих частин Донбасу є елементом Мінських домовленостей.
  • Загроза полягає в тому, що влада не говорить про те, як вона буде виконувати цю політичну частину. Яким чином буде забезпечено вибори? Що включатиме в себе особливий статус? Наскільки довго він буде діяти? Без чітких відповідей на ці та інші питання, цілком виправдною є тривога в суспільстві, що Україна не має свого бачення, не знає як його втілювати і якими ресурсами забезпечувати.
  • Очевидним є, що жоден політичний формат врегулювання не запрацює поки не буде вирішено питання безпеки: виведення російсько-окупаційних військ, повне роззброєння місцевих незаконних збройних формувань, взяття під контроль україно-російського кордону, відновлення діяльності центральних органів влади в тому числі прокуратури, СБУ, поліції, Нацгвардії, судів на тимчасово окупованих територіях. Без цього запустити політичний процес, який би відповідав нормам української Конституції та законодавства не можливо.
  • І власне в цьому питанні немає жодного пояснення від української влади. Як вони будуть добиватись виконання безпекових умов. Якщо попередня адміністрація мала ефемерну надію на миротворчу місію, яка так і не була створена і ефективність якої також викликала сумніви, то теперішня влада схоже покладається лише на сподівання вмовити Росію добровільно виконати безпекові питання. Це є не те що наївно, це помилка, яка межує зі злочином.
  • Виходячи з цього можемо констатувати, поки що запитань набагато більше ніж відповідей на них. Хаотичність дій влади, відсутність цілісної стратегії, нерозуміння природи україно-російської війни, наївна віра в можливість взаємовигідно домовитись із Росією, створюють для національної безпеки та державності України реальну загрозу поразки та повної втрати міжнародної суб’єктності, провокування внутрішньополітичної нестабільності. І єдиним механізмом впливу на владу, щоб вона не зробила фатальних помилок, враховуючи практичну відсутність впливової політичної опозиції, є виважена громадянська позиція й громадська активність. Чим потужнішою буде ця активність тим більше шансів, що влада буде заздалегідь інформувати про свої плани і виробить для себе чітке розуміння тих меж, які переходити небезпечно – як для влади персонально, так і для країни в цілому.