“Істинно тотальна війна – це війна за допомогою інформації”

М. Маклюен,  американський дослідник ввів у науковий обіг поняття “інформаційна війна”.

Розпочинаємо новий проект – «Likbez: Інформація як зброя». Так, щодня на сторінці у Фейсбук (https://www.facebook.com/ukrstratigic/) та на офіційному сайті Української стратегічної ініціативи (….) будуть публікуватися  матеріали, що розкриватимуть сутність інформаційної війни, принципи ведення, її завдання, класифікація інформаційної зброї, особливості та методи її застосування.

Ще понад 150 років тому рейсхканцлер Німеччини Отто фон Бісмарк говорив, що війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики. Так на сучасному етапі поняття війни набуває різноманітних значень. Розмиваються межі тої об’єктивної реальності, яку це поняття повинно відображати. Взагалі справжня війна – це організовані воєнні дії одних політичних суб’єктів проти інших для досягнення певних політичних цілей. Засоби воєнних дій змінюються, питома вага збройної боротьби та кровопролиття може істотно зменшитись, але все це залишається тими ознаками, які дають змогу відрізняти війну від миру, тобто невоєнних форм боротьби. До таких війн належить інформаційна війна.

Продовжити читання ““Істинно тотальна війна – це війна за допомогою інформації””

Ukraine-NATO: Politicians Struggle, While Military Acts

Провідна американська аналітична організація «Jamestown Foundation» надрукувала дослідження «Україна-НАТО: політична боротьба під час бойових дій», присвячене питанню євроатлантичної інтеграції нашої держави.

Організація проаналізувала кроки української влади, спрямовані на набуття нашою державою членства в Північноатлантичному Альянсі, спираючись на українські джерела, серед яких і матеріал Української стратегічної ініціативи – УСІ «Рух до членства в НАТО: інтеграція чи імітація?», присвячений виконанню українською стороною Річної національної програми під егідою Комісії Україна-НАТО на 2019 рік.

В «Jamestown Foundation» дійшли висновку, що попри намагання української влади тримати курс на набуття членства в Альянсі й запевнення з боку офіційних осіб, що в цьому питанні не буде перетнуто жодних «червоних ліній», існують серйозні проблеми в плані проведення конкретних реформ, покликаних на набуття українським сектором оборони і безпеки стандартів Альянсу. Продовжити читання “Ukraine-NATO: Politicians Struggle, While Military Acts”

Випуск 20. Факт-чекінг як спосіб протидії в інформаційній війні

Фактчекінг – перевірка тверджень на повноту, достовірність та наявність маніпуляцій – не лише захищає суспільство від брехні, а й допомагає виховати в громадян критичне мислення, змусити політиків відповідати за свої слова, поліпшує якість політичної дискусії. Організації, що займаються фактчекінгом в Україні – StopFake, VoxUkraine, FactCheck та «Слово і діло», – окрім штатних дослідників, які знаходять і класифікують первинні дані, залучають до роботи експертів, які перевіряють, контролюють і оцінюють інформацію. Для оцінки інформації зі специфічних сфер необхідні галузеві експерти.
Проте, ми можемо самостійно перевіряти інформацію, щоб не стати жертвою інформаційних впливів. Значний відсоток інформації на сайтах новин, телебаченні та в соцмережах не відповідає дійсності. Основною причиною цього є пропаганда, мета якої не інформування людей, а нав’язування думки, вигідної тим чи іншим структурам.
Вплив на емоції. Найперше, це те, що пропаганда обов’язково буде мати яскраве забарвлення інформації, граючи на таких емоціях та почуттях як: гордість, відчуття приналежності до чогось, бажання діяти, ненависть, страх, жах, радість та інше. Для того, щоб нав’язати суспільству “потрібну” думку пропаганда використовує методи образи, “словесної позолоти”, перебільшення, переключення уваги, свідчення “авторитетних” людей, підтасовка фактів, маніпуляція символами та стереотипами, постійне повторення. Інформація буде подана неточна, часткова, прихована. Результат пропаганди – зміна поглядів та викривлення світоглядів груп людей, суспільства.
Для того, щоб перевірити достовірність тої чи іншої новини існує декілька способів:
Перевірка достовірності фото. Якщо ви використовуєте браузер Google Chrome, вам досить лише клікнути по підозрілому зображенню правою кнопкою миші й вибрати “Знайти це зображення в Google”.
Якщо у вас не Chrome, то ви можете схопити мишкою потрібне вам зображення з сайту, та перетягнути його у вкладку з Google і відпустити в рядку пошуку.
Завдяки цьому методу ви перевіряєте одразу два важливих аспекти. Перший: чи є зображення оригінальним, або ж піддавалось обробці у фоторедакторі. Другий: дата публікування зображення, а також те, що на ньому справді було зображено.
Перевірка достовірності відео. Простого способу перевірки достовірності відео, на жаль, немає. Проте, можна спробувати звертати увагу на такі речі: назви об’єктів, автомобільні номери, вуличні таблички, пору року, білборди, будівлі, мости, стадіони. Перевіряйте на Google Street View чи Google maps. Таким чином можна запідозрити певні невідповідності між тим, про що говорять у сюжеті, та що насправді відбувається у відео.
Перевірка свідчення очевидців. Свідчення очевидців перевірити часто є важко або неможливо, але бувають вийнятки. Вслуховуйтесь в свідчення очевидців – чи є в їхньому мовленні підтвердження тих тез, які намагаються вам донести журналісти, або ж вони кажуть про загальні речі, які ЗМІ потім використовують зі своєю метою.
Перевірка посилання на авторитетні ЗМІ. Шукайте оригінали новин або новинного приводу.
Якщо те, як автори медіатексту пояснюють офіційний документ або твердження з іншого джерела, викликає сумнів, або посилання на такий документ здається недоречним, у першоджерелі, що його наводить, необхідно знайти таку інформацію: де й ким він був створений; чи є він чинним; чи є він відкритим, і якщо ні, то яким чином і з якою метою його оприлюднили.
Поставивши такі питання до першоджерела, можна дізнатися більше про тему, якої воно стосується, і зрозуміти, чи є воно достовірним.
Також під час визначення достовірності інформації важливо відрізняти факт від судження автора про нього. Факт — це реальна подія, що відбулася, яку можна прив’язати до конкретного часу або місця; явище або існуючий стан речей. Судження ж виражають думку людини про факт. Вони можуть бути і позитивними, і негативними, а також існувати у формі прогнозів і припущень, порівнянь та оцінок. Тому часто висловлення автором думки стосовно фактів ще називають оцінними судженнями. Ознаками оцінних суджень є:
• наявність у реченні вступних слів (звичайно, без сумніву, очевидно, напевно, можливо, ймовірно, здасться, перш за все, крім того, навпаки, з іншого боку);
• автор висловлює думки про майбутнє, наприклад про можливі наслідки події, що вже відбулася;
• думку автора підкреслюють слова чи фрази: мені здається, я вважаю, на мій погляд тощо.
Інформаційний текст має містити достовірну фактичну інформацію, після якої автор може висловити свої судження щодо неї. Проте при цьому автор має бути стриманим у висловленні своєї позиції, щоб у спробах довести свою думку не перетворитися на маніпулятора.
Для того щоб отримати якісну інформацію з медіатекстів, необхідно керуватися здоровим глуздом та логікою, а також необхідно вміти відмежовувати факти від думки автора про них та перевіряти за найменшого сумніву достовірність джерел інформації.
Більшість повідомлень потребує елементарного перевіряння з доступних джерел за один клік, доступної не лише фахівцям, а й пересічним людям. Є низка ресурсів із якісною інформацією, які можуть у цьому допомогти:
• «Доступ до правди» – платформа для надсилання електронних запитів; і взагалі, слід активно користуватись запитом до органів влади як законним інструментом отримання інформації, доступним не тільки ЗМІ, а будь-якому громадянину;
• Державна служба статистики України
• Відкриті реєстри та бази даних (148 відкритих реєстрів і баз даних для громадян України)
• ProZorro
• Перевірені центри соціологічних досліджень (можна звірятись із базою псевдосоціологів Texty.org.ua)
• CIA World FactBook
• Перелік джерел інформації від FactCheck.
А поки попередні випуски читайте за #Likbez_InfoWAR.

Випуск № 19. Дезінформація як вірус, який вражає та маніпулює свідомістю мас

5 лютого в Російській Федерації на «Першому каналі» виходить в прямий ефір в прайм-тайм сюжет, в якому телеведучий цілком серйозно висуває теорію походження коронавірусу, пов’язуючи її з американським президентом.
«Як він називається? Коронавірус. Беремо слово «корона». Воно в основі і йде першим. Тому тут і розгадка. Чим у своєму попередньому житті займався Дональд Трамп – президент країни, головного суперника Китаю на світовій арені? Правильно: роздавав корони на своєму знаменитому конкурсі краси. Так що походження коронавірусу, а головне, цілі і завдання його використання стають абсолютно зрозумілими», – говорить ведучий.
Геополітичними мотивами прокремлівських ЗМІ сьогодні навряд чи можна когось здивувати. Проте у сюжеті, наприклад, також згадують про теорію, згідно з якою вірус вражає людей виключно монголоїдної раси.
В Росії дезінформація особливо помітна. Російські політтехнологи скористалися страхом і плутаниною навколо епідемії, щоб покласти провину на США, за чітко встановленою схемою попередніх російських дезінформаційних кампаній , що нагадує заговори КДБ часів епохи холодної війни, коли ВІЛ зображували у якості американської біологічної зброї.
Але російські ЗМІ та інтернет-сегмент – не єдине джерело поширення неправдивої інформації про вірус. Соціальні мережі, наприклад, відіграють у цьому процесі чималу роль, і кордонів вони, як відомо, не мають.
Проблема дезінформації навколо смертельного вірусу у тім, що вона може суттєво ускладнити боротьбу з ним. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) попередила, що «тролі та теорії змови» суттєво підривають спроби його опанувати.
Швидке поширення раніше невідомого людству коронавірусу стало мішенню для дезінформації, «фейкових новин», спекуляцій та численних теорій змов. В Україні 20 лютого можна було побачити, як дезінформація стала причиною паніки та суспільного неспокою. Експерти вказують на те, що саме дезінформація щодо коронавірусу стала причиною протестів у Нових Санжарах проти приїзду евакуйованих з Китаю українців, жоден з яких на момент приземлення вірусу не мав. Небезпечне поєднання страху та «фейкових новин» про коронавірус призвело до насильницьких протестів в Україні попри те, що підтверджений тільки один випадок захворювання.
Ще одним прикладом зміни поведінки людей є масове скуповування продовольчих товарів. Наприклад, у Гонконгу на тлі паніки через спалах нового коронавірусу нападники із ножами вкрали 50 упаковок з рулонами туалетного паперу у співробітника служби доставки в супермаркет, про що місцева поліція повідомила 17 лютого.
ЗМІ повідомляли про те, що у лютому полиці супермаркетів у Гонконгу спустошені, люди масово скуповують туалетний папір, засоби для гігієни та основні продукти харчування.
Ще були фейки, які стосувалися посилок та фруктів з Китаю.Так, мережею Інтернет із початком поширення вірусу поширювалася інформація про можливе зараження від фруктів і особливо бананів, від цього фейку сталося подешевшання бананів на декілька днів. На початку лютого МОЗ України опублікувало спростування такого фейку.
Також багато хто також боявся забирати посилки, замовлені з Китаю поштою. Деякі користувачі соціальних мереж закликали не забирати замовлення, щоб не поширювати вірус. Проте ВООЗ не рекомендує жодних обмежень по торгівлі та переміщенні товарів з Китаю.
В Україні більше сенсу мають не пошуки вакцини від коронавірусу, а щеплення критичного мислення та медіаграмотності. Тому, щоб не постраждати від експертної фаховості користувачів Фейсбуку чи авторів телеграм-каналів та популярних соцмережних блогерів, варто черпати інформацію ЛИШЕ з офіційних джерел – сайти Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Центру громадського здоров’я та інших офіційних профільних джерел.

А поки попередні випуски читайте тут – #Likbez_InfoWAR

Випуск 18. OSINT як інструмент боротьби за правду

Якщо коротко охарактеризувати, то OSINT (Open Source INTellıgence – «розвідка з відкритих джерел») – це пошук інформації про людей, компанії, події та факти з використанням виключно відкритих джерел. В основному – це Інтернет та відкриті державні бази даних, наприклад Єдиний державний реєстр підприємств, організацій та установ. В цій діяльності немає нічого складного і кожен може використовувати її в комерційних або суспільно-корисних цілях, однак найбільшого успіху досягли фахівці в сфері інформаційної діяльності.
Ще в 1947 році відомий аналітик ЦРУ Шерман Кент стверджував, що в мирний час до 80% інформації, використовуваної політиками при прийнятті рішень, можна отримувати з відкритих джерел. Щоб довести свою точку зору, Кент запропонував п’яти професорам Йельського університету підготувати звіт про стан збройних сил США, чисельності бойових частин і з’єднань не нижче рівня дивізії, потужності військово-морського флоту і бойової авіації (з описами кораблів і літаків), дозволивши користуватися при цьому лише відкритими джерелами інформації. Робота тривала близько трьох місяців. У результаті вчені представили Кенту декілька сотень сторінок даних, що супроводжувалися 30-сторінковою узагальнюючою довідкою. Оцінка Кента була наступна: на 90 % звіт науковців відповідав дійсному стану речей. За іронією долі, ЦРУ негайно засекретило результати проведеної роботи, що отримала назву «Йельського звіту».
З 20 лютого 2014 року, дати, якою прийнято вважати початок російської агресії Росії проти України, в Україні виникло декілька волонтерських розвідувальних спільнот. На основі зібраної інформації з відкритих джерел, вони підтверджували не тільки російську присутність в Криму та на сході України, а й називали імена військовослужбовців РФ, які безпосередньо брали участь в захопленні Криму та і воювали на Донбасі.
Так, волонтери міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm зібрали та структурували докази участі військовослужбовців з 32 військових частин ЗС РФ в операції по захопленню та окупації Криму. На сьогоднішній день, це найбільша база даних щодо Криму, що грунтується на OSINT-дослідженнях. Перелік виявлених підрозділів та частин розміщений списком з посиланнями на матеріали досліджень InformNapalm. Військові з 22 частин з цього переліку, крім захоплення Криму, також брали участь у бойових діях проти України на Донбасі. Це підкреслює, що гібридна російська військова агресія на Сході України є продовженням війни, яку РФ розпочала з початком анексії Криму.
Вчора, 10 березня, міжнародна волонтерська спільнота InformNapalm опублікувала матеріали, які свідчать, що впродовж 6 років неодноразово траплялися випадки, коли інформацію про участь в агресії проти України в мережу несвідомо викладали родичі російських військових, зокрема матері та дружини. Так, опубліковані дані про російських військовослужбовців з ракетного крейсера “Москва”, які вдалося зібрати завдяки посту сестри одного з них.
Найвідомішими волонтерськими OSINT-проектами, окрім вищезазначеного InformNapalm, є: Organized crime and corruption reporting project (OCCRP), Bellingcat, [email protected] Також академія ВВС та її викладач Пол Майєрс вже понад 10 років навчають журналістів як докопуватися до суті справи, як шукати інформацію на людей та на державні органи та компанії по всьому світі.
Спільнота журналістів Organized crime and corruption reporting project (OCCRP) була створена, щоб викривати та розслідувати резонансні справи, які мають величезне суспільне значення .
Проект журналіста Еліота Хігінса Bellingcat використовує відкриті джерела Google Maps для відкриття присутності російської військової техніки на сході України, а також створення об’єктивної картини про конфлікти в усьому світі. Проект підтримує велика чисельність волонтерів.
Ще один OSINT-проект, який виник у 2014 році та у світлі подій на Сході України – [email protected] Його матеріалами користуються численні європейські медіа.
YanukovychLeaks – український проект, що був створений Українським центром протидії корупції та став дуже популярним в часи Майдану. На веб-сайті були акумульовані матеріали про злочинні схеми Януковича та його сім’ї.
Також варто відзначити проекти Дениса Бігуса – одного з найкращих в Україні журналістів-розслідувачів та його колег з канцелярської сотні, які створили не тільки веб-сайт з базою даних про елітну нерухомість, яка належить українським високопосадовцям, а й проект «Наші гроші з Денисом Бігусом». Найскандальнішим видалося розслідування Бігуса про діяльність екс-заступника голови СЗР генерала Сімочка.
Варто відзначити спільний проект Радіо Свобода та телеканалу «UA:Перший» – програму журналістських розслідувань «Схеми: корупція в деталях», завданням якого є викриття фактів корупції у вищих ешелонах влади. Саме журналісти Схем з’ясували за допомогою даних з відкритих джерел про можливу зустріч Президента Зеленського з М.Патрушевим – Секретарем РадБезу РФ (встановлено факт одночасного перебування вищезазначених осіб в Маскаті – столиці Оману, та і дивним видається, що Президент Зеленський прилетів до Києва з 19-ти годинною затримкою).
Застосування розвідки OSINT дає змогу отримати відповідь на багато питань, що виникають у військово-політичного керівництва країни, а також зосередити зусилля інших розвідувальних органів на виконанні більш складних і вузько направлених завдань, не розпорошуючи сили агентурної та інших розвідок на добування того, що можна отримати з відкритих джерел.
Відмінності між простим пошуком в мережі і OSINT’ом криється в глибині підходу: не можна вивчити раціон харчування глибоководних риб, спостерігаючи за планктоном на поверхні океану.
Різниця між новачком, який шукає в мережі Інтернет інформацію і OSINT-професіоналом колосальна: там, де новачок побачить фото, репости, групи і сторінки на які підписана людина / групи в соціальних мережах, – професіонал побачить активність, дати публікацій, фон на фотографіях, можливі причини підписки на певні групи, виділить кола спілкування.
За допомогою OSINT можна виконувати 90% завдань поставлених перед приватними детективами. Юридичні особи, сайти оголошень, форуми за інтересами, державні ресурси для перевірки заборгованостей і звичайно ж соцмережі – з усього інформаційного шуму виділяти головне, це те ж саме, що просівати пісок через сито в пошуках золота, а інформація, часом, набагато цінніша.
А поки попередні випуски читайте тут – #Likbez_InfoWAR

Випуск №17. Психологічний вплив через образотворче мистецтво

Минулого випуску говорили про вплив міфів на свідомість людини, а міфи переплітаються з мистецтвом. Відтак, мистецтво здатне навіювати певний склад думок та почуттів (емоційний вплив мистецтва діє безпосередньо, прямо на почуття того, хто сприймає, ця якість має найбільшу силу, яка спроможна впливати на особистість, вдосконалюючи чи руйнуючи її).

Вплив був притаманний вже мистецтву первісної людини — австралійські племена в ніч перед битвою піднімали свій дух, викликали приплив мужності за допомогою пісень і танців. Збереглося грецьке відання про те, як спартанці звернулися за військовою підтримкою до афінян, а ті задля кепкування надіслали до них кульгавого музиканта Тіртея. Проте ця допомога афінян виявилася надзвичайно дієвою, оскільки Тіртей своєю творчістю підняв дух спартанців і ті перемогли ворогів.
Маніпулятивний вплив полягає в тому, що мистецтво здатне навіювати певний склад думок та почуттів. Вплив через образотворче мистецтво є досить потужним, зважаючи на те, що візуальна інформація краще сприймається і дозволяє швидко і ефективно донести до глядача власні думки та ідеї. Фізіологічно, сприйняття візуальної інформації є основною для людини. Є численні дослідження, які підтверджують, що 90% інформації людина сприймає через зір та в 60 000 разів швидше сприймається візуальна інформація в порівнянні з текстовою.
Перевагами такого психологічного впливу через мистецтво є:
– використання ефекту багаторазового впливу;
– вплив через зорові рецептори, тобто через найбільш місткий канал передавання інформації у кору головного мозку;
– вплив зображення як на свідомість, так і на підсвідомість людини.
Психологічний вплив за допомогою наочних засобів, які несуть сильний емоційний заряд. Для цього використовують оформлені на художньому рівні плакати, карти, фотостенди, настінні газети й карикатури, спеціально організовані виставки, пам’ятники, прибудинкові показчики, а також інші засоби, наприклад, наклейки, нашивки, сувеніри з відповідною символікою.
Прикладом використання образотворчого мистецтва задля втілення власної політики є тотальне засилля публічного простору комуністичною пропагандою у радянський час.
Процес переосмислення спадщини комуністичного режиму та вилучення елементів комуністичної ідеології з публічного простору України розпочався задовго до Революції Гідності, однак набув системності після ухвалення 9 квітня 2015 р. Закону України № 317-VIII «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». Україна нарешті зробила те, що іншими посткомуністичними країнами Східної Європи було зроблено ще понад двадцятиліття тому.
Цей закон входив до так званого «декомунізаційного пакету». Відповідні законопроекти були ініційовані Українським інститутом національної пам’яті. Всі закони «декомунізаційного пакету» були ухвалені одночасно і підписані Президентом України 15 травня 2015 р. Вони набули чинності наступного дня після опублікування – 21 травня того ж року. Втілення їх у життя означає, що Україна нарешті безповоротно пориває з радянським тоталітарним минулим, а карта країни буде позбавлена тоталітарних назв.
Це усунення з публічного простору символіки комуністичного тоталітарного режиму, тобто перейменування якихось вулиць та населених пунктів, про демонтаж пам’ятників, про деконструкцію дуже багатьох міфів та стереотипів, які є у свідомості українського народу і відкриття архіві КДБ, які є одним з найважливіших джерел історії України. Вся ця сукупність аспектів декомунізації є важливою для того, аби українці почали формувати власні погляди на своє минуле, яке ми й називаємо національною пам’яттю. В цьому полягає прямий та безпосередній зв’язок між процесами декомунізації та формування національної пам’яті.
На виконання Закону було перейменовано 989 населених пунктів, з них більше тридцяти – міста. 300 населених пунктів – це повернення історичних назв. Маємо гарний приклад міста, яке з 11 ст. носить назву Олешки, з 1927 року змінена на Цюрупинськ (названо на честь одного із організаторів продзагонів та винищення українського населення на півдні та сході України – Олександра Цюрупи), а вже у 2015 році повернуто історичну назву – Олешки. Понад 52 тис вулиць, площ, скверів, проспектів змінено.
Станом на момент набуття Україною незалежності на території України було понад 5,5 тис пам’ятників лише Леніну. Більше було тільки у Росії, але якшо взяти до уваги площу та густоту населення, то Україна була найбільш «ленінозаселеною» країною світу.
Є багато символів у складних архітектурних конструкціях, наприклад, в мікрорайоні «Сонячний» у Тернополі (якшо подивитися з висоти пташиного польоту, то можна було побачити надпис з будинків – СССР) чи серп і молот на щиті на монументі «Батьківщина-Мати».
Очевидно, що в Україні, так чи інакше, є чимало людей, які досі залишаються носіями радянських цінностей. Їхнє уявлення формувалося в умовах радянської пропаганди. Очевидно, що є політики, які раді скористатися цим є такі люди, і відповідно, позиціонують себе, як захисники свого минулого, але впевнений, що таких людей меншість, і вони є недостатньо активними для того, щоб становити якусь загрозу реваншу в питаннях декомунізації.
Наприклад, у Харкові 19 червня 2019 року розпочалася “битва” за голови людей. Так, Харківська міська рада повернула проспекту Григоренка у Харкові декомунізовану назву “пр. Маршала Жукова”. Низка громадян і представників політичних партій звернулася до суду з вимогою визнати рішення міськради протиправним. Потім було кілька судів, і врешті-решт, 26 лютого цього року Харківська міська рада 52 голосами із 43 потрібних, повернула стару назву – проспект Жукова.
Очевидно, що в Україні, так чи інакше, є чимало людей, які досі залишаються носіями радянських цінностей. Їхнє уявлення формувалося в умовах радянської пропаганди. Очевидно, що є політики, які раді скористатися цим є такі люди, і відповідно, позиціонують себе, як захисники свого минулого, але впевнений, що таких людей меншість, і вони є недостатньо активними для того, щоб становити якусь загрозу реваншу в питаннях декомунізації
Толеруванням радянської символіки Україна, до останнього часу, легітимізувала комуністичний режим, а разом із ним і його масові злочини. Радянські символи – це ще і пропаганда радянського способу мислення.
Чим більше буде комуністичних назв в Україні, тим довше будемо затягнуті у протистояння з РФ, яка фактично проголосила себе правонаступницею СРСР. Тому ліквідація радянської символіки – це очищення України від символіки держави, з якою ми знаходимося в стані війни.
Попередні випуски читайте тут – #Likbez_InfoWAR

Випуск 16. Вплив сучасних міфів на масову свідомість

Міфи керують нашою повсякденною реальністю. Заінтригували? Що ж сьогодні розберемо як сучасні міфи впливають на нашу свідомість.
Міф – це основа духовної культури в первісних суспільствах. Він є не лише витвором віри первісного колективу, а й результатом намагань пояснити явища і процеси, що відбуваються у світі, принципи світобудови та власного буття в довколишньому середовищі. Натомість у сучасному інформаційному суспільстві це місце дедалі більше належить журналістиці, і, до певної міри, рекламі.
Сучасні міфодизайнери – політичні та партійні ідеологи, журналісти, маркетологи, політтехнологи, PR-менеджери, сценаристи, працівники спецпідрозділів силових структур, які займаються інформаційною безпекою різних країн, – усі вони створюють міфи і навіюють їх нам через медіа, а, власне, через журналістську діяльність буквально щохвилини.
Усі міфотворці від Йозефа Геббельса до Володимира Мединського не шукають правди, масовість та популярність для них важливіші за істинність. Усі вони розуміють, що загальновизнаною істинною із часом стане те, в що сильніше повірили маси. Головне кредо міфодизайнерів – домогтися не правди, а ефекту, бо головна сутність міфу – через емоції вплинути на читача.
Зіставляючи діяльність нинішніх медіа як явище соціального й духовного буття сучасної людини та міфологію як явище такого ж порядку на давньому етапі розвитку людської цивілізації, важливо з’ясувати головні особливості міфу в його загальному розумінні та визначити, що спільного між ними.
Міф у відповідний період побутував як система фантастичних уявлень про природну й соціальну дійсність навколо людини. Традиційно вважається, що поступово з міфології як цілісної системи уявлень про світ виокремлюються всі основні галузі духовного та інтелектуального життя людини: релігія (вияв віри колективу), наука (розширена й поглиблена, у порівнянні з первісною, системою знань), мистецтво й література (відділяються від культових потреб суспільства і стають самостійним і самоцінним виявом інтелектуальної та духовної діяльності людини). На нашу думку, в цьому ряді одне з дуже важливих місць – особливо на пізнішому етапі розвитку цивілізації – посіли журналістика як окрема специфічна форма акумулювання і транслювання знання та рекламно-інформаційна діяльність, що від початку повсюдно її супроводжувала.
Міфологія виступає як метод і зміст ідеологічного впливу на суспільну свідомість. Слід згадати міф про Жовтневу революцію, Леніна, Сталіна, Велику Вітчизняну війну й т.п., які не лише впливали на свідомість кількох поколінь, але й зумовили появу багатьох інших міфів, що триває й досі. Навіть атеїстична за формою радянська ідеологія в багатьох аспектах може визначатися як релігійно-міфологічна: адже має власну “священну історію”, свої канони, своїх предтеч (“революційні демократи” ХІХ ст.), своїх пророків, подвижників і мучеників, власні ритуали й обрядовий календар.
Відповідно до універсальної схеми творення світу на зміну акту творення нового світу (Жовтнева революція) приходить період його очищення від демонічних сил (“продовження класової боротьби”, багаторічне вишукування “ворогів народу”), “доба битв” (Велика Вітчизняна війна) і навіть “битва за світле комуністичне майбутнє”. У цій картині світу в космічному центрі, що має форму ступінчатої піраміди, містяться мощі “вічно живого” віровчителя і першопредка Леніна (образ також наскрізь міфологізований, рафінований для наступних поколінь). Сьогодні ми є свідками того, як за архаїчними моделями в сучасній політиці та міфології відтворюються давні міфи в нових соціальних і національних оболонках. Саме ХХ ст. показало, до яких жахливих наслідків приводить їх реалізація на практиці. Тут зустрічаються міфологія спонтанна, що йде знизу, з усіма її комплексами національної самосвідомості (винятковості/пригнобленості) і міфологія “штучна”, сконструйована з політичною метою всередині окремих інтелектуальних чи владних груп.
Отже, сучасні політичні міфи – це гра за законами історії.
Для історика має значення конкретний документ, а для ідеології – міф.
З будь-якого міфу можна зробити реальність. Потрібно лише тиражувати його в уяві всього населення. Як казав класик пропаганди Й.Геббельс: “Брехня, повторена тисячу разів, стає правдою.”
Таким прикладом втіленням в життя міфу є Постанова УРСР “Про виробництво та постановку торгівельним організаціям промислових та продовольчих товарів у спеціальному ювілейному оформленні до 300-річчя возз’єднання України з Росією” від 1954 року. Ця постанова регламентувала, яку продукцію і в якій кількості мали випускати заводи та фабрики до 300-річного ювілею об’єднання Росії та України звичайно уся продукція мала бути з символами об’єднання, а головне – лозунг «Навіки разом!», який тиражувався повсюдно. Слоган має бути чіткий, який запам’ятовується. І найголовніше – вимкнути критичне мислення і додати до міфу кілька правдивих фактів, і не забуваємо про індивідуальний підхід: від дитини в садочку до бабусі на кухні, від простого робітника до академіка. Ніхто не має залишитися без уваги. Так, міф «Навіки разом!» інфікував мільйони людей, усі сфери життя і покрив усі верстви населення.
Зараз існує надзвичайно величезний масив міфів: від «ми ж єдиний народ», «росіяни виграли ІІ Світову Війну, а всі решта народи допомагали», «в Україні порушують права російськомовних», «українська мова – діалект російської мови» до «Росія як нащадок Київської Русі».
Міф як певне “живе” слово визначає стиль спілкування, а міфологічна мова створює маніпулятивні схеми, що керують свідомістю суспільства.
Звичайно, що це – лише дещиця міфів. Згадуйте, які міфи ви ще знаєте, пишіть в коментарях.
Наступний випуск присвятимо впливу образотворчого мистецтва на свідомість людини.
А поки попередні випуски читайте за #Likbez_InfoWAR.
https://www.youtube.com/watch?v=qqsADRIfDjQ

Випуск 15. Блог як засіб впливу на свідомість

Понад 326 тис. виборців на виборах 2019 року до парламенту віддали свій голос за партію, лідер якої понад сім років живе за кордоном та спілкується з виборцями лише через свої блоги та соцмережі. Основними каналами комунікації Шарія є його відеоблог у ютубі (понад 2,1 млн підписників), профіль у фейсбуку (понад 330 тис. підписників), сайт sharij.net, профіль в інстаграмі, на який підписалися 226 тис. людей, та профіль у твітері, за яким стежать 268 тис. користувачів.
Він називає війну на Донбасі називає «громадянським конфліктом», не визнаючи присутності російських військових. При цьому він не став заперечувати, що російська техніка на сході України є. Та і вже неодноразово Шарія ловили на поширенні фейків як СБУ, так і різні видання, в тому числі, український портал mil.in.ua, що спеціалізується на військовій тематиці. У розслідуванні зазначається, що блогер із 2014 року систематично маніпулює у своїх відеозверненнях, видаючи російську військову техніку на Сході України за українську.
Зокрема, автори розслідування спростовують інформацію з відео Шарія, в якому він поширює фейк про знищений танк. За версією Шарія, танк нібито є українським, однак насправді він належить терористичним формуванням так званої ЛНР.
Крім цього, Шарій поширював відверті фейки про те, нібито в Україні дітей учать «вбивати москалів» із малого віку: «Сейчас подрастают дети, к которым сейчас приходят в школы бойцы батальонов, рассказывают, как надо стрелять, как “москалiв вбивати”. Я не утрирую, есть даже комиксы для самых маленьких, где убивают “монстров из России”. Я видел рисунки с детского конкурса, проводимого СБУ, от которых у меня волосы на голове шевелились….»
Популярність Шарія в аудиторії зумовлена, зокрема, критикою дій влади, яка резонує з думками частини українців. Тобто частина його аудиторії не зауважує проросійських посилів у блогах, але їй натомість подобається, як він критикує владу і новини щодо неї на українських каналах. Антирейтинг як Зеленського, так і влади, загалом, грає на руку таким шаріям. Глядач зʼїдає першу ложку із задоволенням, бо «влада погана», «навколо зрада» тощо, а решту сприймає за інерцією: «тут Шарій правду сказав, а значить і це теж правда». Змішують мухи і котлети. Насправді ж, претензії до влади – одне. Антиукраїнські й фейкові меседжі Шарія – зовсім інше.
Вибіркова нещадна критика будь-яких дій та ініціатив, покликаних зробити Україну окремою й незалежною від Росії, та політиків, які дотримуються проєвропейських поглядів, забезпечили Шарію величезну аудиторію поціновувачів “альтернативних фактів” — в Україні, Росії та інших країнах.
Деякі з них не розуміють контексту української політики, але експресивна, жорстка, переконлива манера оповіді відеоблогера їх захоплює. Багато з них починають дивитися, бо “просто цікаво”, плюс у Шарія (як і в “Страна.ua”, каналів Медведчука та інших ЗМІ з цього сегменту) дорогий і ефективний SMM чіпляє. Люди втягуються й починають довіряти. Тоді їх легко мобілізувати: від написання образливих коментарів під дописом когось із опонентів( неволею стаючи «ботом») до організації акцій протесту чи, навіть, до спонукання проголосувати за віртуальну партію Шарія.
Так, в мережі існують тисячі блогів. Мільйони підписників та читачів, які читають та вірять всьому, шо говорять власники цих блогів. Блоги привчaють людину мислити стереoтипaми і знижують інтелектуaльний рівень пoвідoмлень тaк, щo вoни перетвoрилися нa інструмент oтупіння. Вплив стереoтипів і устaнoвoк пoсилює пoширеність стрaтегії дoбудoвувaння кoмунікaтивнoї ситуaції aбo oбрaзу власника блогу з oгляду нa присутність елементів aнoнімнoсті тa відсутнoсті невербaльнoгo спілкувaння у мережі Інтернет, щo пoтенційнo мoже підвищити рівень мaніпулятивнoсті кoмунікaтивнoгo прoцесу в цілoму. У тoй же чaс спрoщення є неoбхідним власнику блогу через oбмеження в чaсі і прoстoрі під чaс передaчі інфoрмaції aдресaтoві.
Фaхівці у сфері мaсoвих кoмунікaцій стверджують, щo фoрмувaння інфoрмaційнoгo середoвищa кoжнoгo учaсникa визнaчaється фенoменoм егoкaстингу, кoли людинa свідoмo чи несвідoмo дoбирaє сaме ті джерелa інфoрмaції (людей, медіa), які пoділяють aбo прoпaгують близькі тa кoмфoртні для неї ціннoсті aбo пoгляди. Тaким чинoм, утвoрюється свoєрідні зaхисні «інформаційні кокони», в яких кoристувaчі сaмoстійнo групуються в невеликі кoлективи зі схoжими пoглядaми, щo умoжливлює перебувaння людини в зoні інфoрмaційнoгo тa емoційнoгo кoмфoрту. Прoбити тaкий інфoрмaційний зaхисний егoкaстинг мaють змoгу лише медіa з висoким рівнем персoнaлізaції тa aдaптивнoсті aбo ж сильний чи неoднoрaзoвий «зрив шaблoну» – кoли реaлії життя різкo кoнтрaстують із кaртинoю, ствoрювaнoю в «інформаційному коконі».
Наступний випуск буде присвячений міфам та їх впливу на масову свідомість.
А поки попередні випуски читайте за #Likbez_InfoWAR.

Випуск №14. Комп’ютерні ігри як інструмент пливу та збір інформації про геймерів

25 лютого вийшов у прокат фільм “Черкаси”. Це – фільм, який розповідає про опір мінного тральщика “Черкаси” в лютому-березні 2014 року під час анексії Криму РФ. У стрічці показали винахідливість капітанів українських кораблів, які не маючи надійного зв’язку під час російського натиску, які передавали інформацію через комп’ютерну гру “Ворд оф танк” в онлайн режимі. Проте, окрім такої несподіваної користі, комп’ютерні ігри впливають на своїх геймерів та збирають дані про них.
Збір даних – невід’ємна частина сучасної ігрової розробки, задіяна в більшості великих ігор. Когось може злегка турбувати той факт, що комп’ютер регулярно передає кудись інформацію про те, як ви граєте, проте в чималому ступені завдяки цьому гри змогли стати такими комплексними і їх стало простіше змінювати і допрацьовувати.
За часів раннього доступу розробники ігор експериментували зі збором статистики, фіксуючи кожен більш-менш значущий вибір, кожна дія гравця, кожен крок. Однак це було помилкою. Величезні масиви даних засмічували сервера і позначалися на швидкодії гри.
Втім, такий обсяг інформації дечому навчив розробників. Облік статистики зводиться не до самих цифр, а до правильної постановки питань. Запитань на кшталт: де загинув персонаж? В якій локації він отримав новий рівень? З яким спорядженням він отримав новий рівень? Яка зброя популярнішим? Скільки золота у персонажа на вході в локацію і на виході? Які таланти вибирає гравець?
Такі питання дають поглянути на загальну картину балансу і геймплея. Наприклад, коли навик не використовується або використовується рідко, ми намагаємося дізнатися чому. Може бути, недоступна книга навички? Або вона надто дорога? Або гравці вважають навик занадто слабким або марним?
Крім ігрової статистики, ігри збирають і інші дані. Фахівці з конфіденційності і розробники зауважують, що кожна частка даних, що записується компанією, може зіставлятися з іншими базами даних. Окремі фрагменти даних, наприклад, прийняте в грі рішення, можуть здаватися безпечними, але в поєднанні з іншими множинами стають докладної моделлю поведінки і психології.
Відомий один випадок, коли мережа магазинів Target відправила дівчині-підлітку каталог з товарами для дітей, спрогнозувавши її вагітність на підставі попередньої поведінки покупців.
Дані, відповідні особистим звичкам, що збираються в процесі цих тестів, будуть досить приблизними і ненадійними, але володіють такою інформацією можуть розуміти це і все одно використовувати її.
І це не гіпотетичне припущення. Нещодавно введена в дію систему соціального кредиту уряду Китаю покладається на тисячі входять даних, в тому числі на інформацію про необдуманих витратах або занадто довгій грі у відеоігри. Муніципальна влада одного міста заявили, що в майбутньому введуть покарання за читерство в іграх.
Додаток Miitomo компанії Nintendo теж експериментували з подібним видом збору даних – воно запитувало користувачів про переваги в різних продуктах. Хоч Nintendo і заявила, що не продаватиме інформацію стороннім особам, користувачі почали бачити відповідну рекламу на інших пристроях Nintendo, пов’язаних цифровим акаунтом.
Наприклад, Каллі Шредер – помічник юриста у відділі транзакцій і захисту даних та інтелектуальної власності в фірмі Lewis Bass Williams & Weese, вважає, що незалежно від намірів розробників, подібні дані можуть збиратися і комбінуватися з іншою інформацією.
Велика небезпека збору даних полягає ще й в тому, що ці дані стають зброєю створення залежності: розробники створюють гру, щоб маніпулювати за допомогою контенту фізіологією і викидами дофаміну. Іноді це потрібно, щоб захопити гравця і занурити його в гру. Але якщо скомбінувати це з процедурними системами, то ми по суті отримаємо катастрофічну ситуацію Уявіть пачку сигарет з мікротаргетуванням, яка доставляє сигарету прямо вам в руку в той самий момент, коли ви відчуваєте себе найбільш вразливим.
Компанія Ubisoft багато років збирала дані по Assassin’s Creed, безпосередньо звертаючись до гравців з проханнями оцінити окремі місії після їх проходження. Таку інформацію можна обробляти різними способами, щоб стимулювати користувачів повертатися в гру.
Формат віртуальних світів розвивався убік комунікативного складання, розширення типології віртуальних персонажів, актуалізації комунікативної компетенції гравців, що виявляється в їхньому самостійному моделюванні комунікативної ситуації, формуванні віртуального співтовариства, а отже, нав’язуванні необхідних ідей і світоглядних позицій.
Комунікативна мета жанру віртуальних світів – реалізація потреби в ігровій діяльності, спроба конструювання й переконструювання власних переконань, внутрішнього світу та навколишньої дійсності за допомогою мови й мультимедійних можливостей інтернету; примірювання особистістю на себе різних ролей і життєвих позицій у дискурсивному просторі гри. Тому в комп’ютерних іграх здійснюється прямий сугестивний вплив на гравців, здатний змінити їхню картину світу аж до повної її модифікації. Комунікативні й психологічні особливості комп’ютерних ігор відкривають широкі можливості для сугестивних технологій. Так, російська компанія “Русобіт-М” створила кілька комп’ютерних ігор явно експансивного характеру. У них пострадянські країни Грузія, Абхазія, Осетія, Україна й Польща представлені ворогами Росії. Назва цієї комп’ютерної стратегії – “Протистояння. Змушення до миру” – і створена вона за мотивами реальних подій на Кавказі.
У свідомості молодих людей сьогодні ігровими методами формується альтернативна реальність. В їх сприйнятті вона перетворюється в поточну дійсність остільки, оскільки вони не знайомі з реальним станом справ.
Аудіовізуальний ігрове навчання набагато яскравіше, цікавіше і жвавіше ніж усні розповіді, читання, або навіть відео. В силу вікових особливостей дитина не в змозі критично оцінювати те, що відбувається, яке, крім усього іншого, постійно вимагає від нього конкретних дій і нав’язує певну лінію поведінки, продиктовану ігровим сюжетом і особливостями програмної реалізації.
Прищеплюється певний набір соціальних інстинктів, які не можуть бути істотно заміщені або витіснені в перебігу усього подальшого життя.
На сьогоднішній день очевидно, що ігрова індустрія стала перш за все не розважальним явищем, а засобом ідеологічного і пропагандистського впливу. Ігропром багато в чому перехопив пальму першості у Голівуду в плані трансляції потрібних установок на які споживають дану продукцію людей.
Але якщо кінематограф пропонує глядачеві поспостерігати ситуації з боку, а співпереживання в процесі перегляду носить абстраговані характер, то в процесі проходження комп’ютерної гри людині надається, або навіть нав’язується, необхідність безпосереднього прийняття рішень і безпосереднє переживання результатів свого вибору. Це скоріше «тренінги», або формування установок і ліній поведінки ігровими методами, ніж засіб демонстрації бачення режисера (як в кіно).
Комп’ютерні ігри стали потужним пропагандистським та ідеологічним інструментом і можуть використовуватися для підготовки масової свідомості до прийняття деяких рішень.
Вже у середу поговоримо про блоги, а поки попередні випуски читайте за #Likbez_InfoWAR.

Випуск # 13. Особливості здійснення маніпулятивного впливу в Інтернеті

20 лютого увесь світ побачив перекриті дороги і сутички у Нових Санжарах (Полтавська область) через інформацію про розміщення у місцевому медцентрі українців та іноземців, яких евакуюють з Уханю через коронавірус. В ході протестів в Нових Санжарах постраждали 9 правоохоронців і один місцевий житель. Під час прибуття евакуйованих до території медцентру, жителі селища почали закидати автобуси камінням, а також одна людина намагалася автомобілем наїхати на силовиків.
Так, українці не лише в Нових Санжарах, а й на Львівщині, Тернопільщині та Хмельниччині( куди за версіями мали б евакуювати наших співгромадян з Китаю) давали зрозуміти цілому світу, наскільки ми легко піддаємося впливам та не перевіряємо інформацію.
За даними Internet Usage Statistics за 2015 рік, аудиторія мережі Інтернет становила 46,4 % усього населення планети. Тобто кожний другий житель планети був користувачем мережі Інтернет.
Інтернет це не лише найвигідніший, найпростіший і найшвидший засіб поширення інформації, правильне поширення якої може створити максимально наближений до утопії світ, але й у випадках зловживання можливостями може знищити все дотла.
Інтернет став дуже зручним для маніпулятивних впливів. Відтак, маніпулятивний вплив виступає як певна форма спілкування (вербальна чи невербальна), під час якого здійснюється обмін інформацією в Інтернеті. Він не потребує підтвердження, на відміну від переконання.
Дослідження маніпулятивного впливу в Інтернеті з позицій соціальних комунікацій дає змогу виділити такі її аспекти:
1. Маніпулятивний вплив серед «споживачів» Інтернету викликає «масову», «позаколективну» поведінку. Наприклад, паніка в Україні щодо коронавірусу, спровокована в перші дні епідемії, яка виникла в Китаї.
2. Зростає роль переймання готових думок й суджень та давати їм можливість впливати на свій розум. Інтелектуальна складова підкріплюється сенсорною, тобто впливом на органи чуття людини й закріплюють у пам’яті яскраві образи. Так, у президентській гонці 2019 року усі пам’ятають нові слогани: «Весна прийде, саджати будемо»; «Зробимо їх разом!» , «Кінець епохи бідності». Такі слогани не містять конкретних обіцянок, їх завдання все лити у виборців надію про зміни на краще.
3. Формування символів встановлення влади. Так, у 2004 році під час «Помаранчевої революції» популярний інтернетний ресурс демократичної опозиції «Майдан» використовував символ стилізований стиснутий кулак.
Уперше цей жест використали іспанські антифашисти, які боролися з диктатурою генерала Франко. Відоме гасло «No pasaran!» із 1936 року асоціюється з піднятим стиснутим кулаком, як «антифашистський салют», на противагу загальновідомому «фашистському вітанню». Протягом XX століття зображення стиснутого кулака, символу опору та єдності, використовували багато рухів, переважно лівих: анархісти, антифашисти, правозахисники, студенти-ліваки, демократи, профспілкові рухи, борці за права індіанців, «чорні пантери», зелені тощо.
4. Психічне «зараження» людини визначають як несвідому схильність індивіда до певних психічних впливів. Ефект «зараження» формує комунікативну одиницю «своє коло», в якому потрібно бути таким, як усі, щоб бути своїм. Заворушення в різних країнах починалися в результаті «психічного зараження» через електронну пошту та СМС. Хроніка подій в інтернетних новинах є прикладом маніпулятивного впливу на масову свідомість.
5. Метод переконання без критичного аналізу інформації ґрунтується на збільшенні обсягу інформації про потрібний продукт, на перебільшеннях, зіставленні його переваг із недоліками інших на заздалегідь підготовлених питаннях і відповідях.
Так, в основі завоювання аудиторії інтернетними ЗМІ лежить віра у достовірність інформації та незаангажованість мережевої журналістики.
Маніпулятивні технології, засновані на знанні основ соціальних комунікацій, в обов’язковому порядку повинні підтримуватися на лінгвістичному рівні.
Соціальні комунікації це головний аспект маніпулятивного впливу в Інтернеті, оскільки можливість швидкого розповсюдження інформації є важливішою ніж її верифікація.
Глобальна інформаційна мережа Інтернет стала використовуватися для здійснення маніпулятивного впливу на світову спільноту та ведення інформаційних війн з використанням новітніх інформаційних технологій, серед яких: медіавіруси, блоги, симулякри, фейки, оверквотинг, флейми, тролінг, флуди, спами, офтопи, кроспостинг, холівари тощо.
Вже у наступному випуску розглянемо найбільш поширені маніпулятивні інформаційні технології, а поки читайте попередні випуски тут – #Likbez_InfoWAR.

Випуск №12. ЧОРНИЙ ТА БІЛИЙ ПІАР, “БРУДНІ” ТЕХНОЛОГІЇ ЯК МЕХАНІЗМИ МАСОВОГО ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ

Минулого року Володимир Зеленський зміг здобути перемогу завдяки нескінченній критиці п’ятого президента Петра Порошенка. Зокрема, голосів додала так звана «справа Свинарчуків», коли колишнього бізнес-партнера Порошенка В. Гладковського (Свинарчука) та його сина звинуватили у побудові корупційних схем на підприємствах «Укроборонпрому».
Тоді громадськість обурилась, й чекала арештів. Схоже, що дій від правоохоронців щодо Олега Гладковського та його сина Ігоря Гладковського (у 2014 році чоловіки змінили прізвище зі Свинарчуків на Гладковських), суспільство не дочекається. На ділі «зрада» виявилася здебільшого дискредитацією Порошенка.
10 лютого 2020 року в одному з ефірів Міністр оборони України Андрій Загороднюк заявив особисто, що в закупівлях МОУ немає корупційної складової. Чиновник досить плутано відповідав, посилаючись на те, що він посадова особа та має відповідати «юридично правильно». Тому назвав попередні звинувачення «ризикованими». «Я зараз дуже обережно буду… Я посадова особа, мені треба говорити юридично правильно. Є ризики. Я не хочу… Тобто, суд буде вирішувати чи там правоохоронні органи, чи була там корупція чи ні», – відповідає Загороднюк.
Також кияни пам’ятають 23 листопада 2018 року, коли на вулицях Києва з’явилися білборди з антирекламою лідера партії ВО “Батьківщина” Юлії Тимошенко. На білбордах зображена сама Ю.Тимошенко й лозунги “Підняла ціну на газ в 2008, підніму в 2019” і “2019 – останній шанс для бабусі”.
Усе це – приклади чорного піару. Чорний піар – це різновид політичних технологій, який полягає в поширенні інформації, яка зможе сформувати у людей негативне ставлення до політика, компанії або бренду. Чорний піар традиційно активізується під час виборів, щоб нанести удар по опонентах. Цей вид піару націлений на дискредитацію конкурента. Причому способи дискредитації можуть бути всілякими – як законними, так і незаконними, але саме дискредитація є основним показником “чорноти” піар-кампанії, незалежно від того, наскільки відповідає істині інформація, що використовується.
До чорного піару варто відносити надання свідомо помилкової інформації або поширення інтимних подробиць про приватне життя людини та її особистісні психосоматичні особливості, незалежно від того, наскільки достовірні ці відомості.
За подібного розуміння суті чорного піару неправда розглядається як основна база маніпуляції в політиці і прагматична основа чорного піару. Неправда – це і приховання правди, і підміна тези, і необ’єктивна аргументація, і напівправда, і непомірні зізнання в любові. Неправда в чорному піарі – особливий феномен: вона виряджається під правду, прикривається фактичністю, що повинна викликати безумовну довіру. Неправда розмиває суспільну свідомість і підриває довіру до влади. Ситуація модного нині голосування “проти всіх” – також результат недовіри нікому.
Назвемо деякі маніпулятивні прийоми, що узаконюють неправду:
• принцип “брудної облямівки” (заплямувати неугодного, пустити чутку, що ганьбить, звинуватити у фінансових порушеннях, у плагіаті тощо);
• принцип дестабілізації (перервати нормальний хід подій);
• принцип закріплення функції (навішування негативних ярликів, тиражування негативних номінацій і формулювань у ЗМІ);
• принцип “каруселі” («завертіти» людину, все суспільство в стрімку «карусель», викликати утому, приділяти увагу другорядному, відволікати від головного);
• принцип капості (знайти бруд, забруднити, і нехай потім відмиваються);
• принцип “понту” (нав’язувати іншим неправдивий образ себе);
• принцип “павукового поводження” (сплести павутину, розставити мережі, зачаїтися і чекати);
• принцип Аль Капоне (за допомогою доброго слова й погроз можна домогтися більшого, ніж за допомогою тільки одного доброго слова);
• принцип атакуючої патетики (енергійним пафосним натиском поміняти один знак на інший, протилежний, викликати апатію);
• принцип укинутого занепокоєння (нагадати людині про ситуації, що здатні викликати несвідомий страх).
Навмисно перекручена, неправдива інформація з метою зганьбити опонента – це і е чорний піар. Зазвичай його використовують тоді, коли не вистачає реальних аргументів. Чорний піар розраховано на групу людей, що не визначилися. І ефективність піару залежить від величини цієї групи.
У наведеній концепції чорний піар відносять до “брудних” технологій. Але, на думку експертів, інформація, що надається в піар-акції, повинна бути якісною, інакше не буде потрібного ефекту. Політологи запевняють, що грамотний чорний піар здатний відібрати в політика або політичної сили близько одного відсотка голосів виборців. При цьому варто пам’ятати, що партії для проходження в парламент потрібно подолати п’ятивідсотковий бар’єр.
Сама сутність передвиборчої агітації припускає підкреслення позитивних рис кандидата й затушовування негативних. Для виборців вона неминуче створює спотворений образ дійсності.
Сама природа виборчих технологій така, що далеко не завжди можливо відокремити “абсолютно чесні” методи від “трохи сумнівних”, а останні – від відверто нечесних. Зазвичай між “чистими” і “брудними” технологіями лежить сфера так званих “сірих” технологій, які одні люди схильні зараховувати до “брудних”, а інші – до “чистих”. Причому розмір і властивості “сірої” зони залежать від менталітету виборців конкретного регіону і країни загалом. Так, у Росії більшість виборців можуть простити політикові свідому неправду (робота в них, політиків, така). На Заході ж політик, один раз упійманий на неправді, може попрощатися з політичною кар’єрою назавжди. Загалом виборчі технології виявляються “чистими” або “брудними” саме тією мірою, у якій це допускає суспільство.
З чорним піаром ознайомилися, а поки попередні випуски читайте за #Likbez_InfoWAR.